ДУМКИ ВГОЛОС

КУРБАС І СІРІСТЬ

                                                             Присвячується новому директору Національного Центру театрального мистецтва ім.ЛЕСЯ КУРБАСА  Г. Веселовській

Час тотальної сірості. Не чорне та біле. Не яскраві особистості, а імітація. Замість смаку – ароматизатор, замість пристрасті – гламур, замість інтелекту – гучність порожніх слів. Іноді, наче квітка крізь сніг, пробивається щось справжнє. І миттєво виникає шаленне бажання втоптати, не пустити, знищити. І вже вартує черга бажаючих записатись в кати. Сіреньки кати з сірими думками. Таких зустрінеш на вулиці – і забудеш миттєво. А кат – це, як-ніяк, посада, бренд, що вирізняє з натовпу.

  Під склепінням центру Курбаса. Власне з ім’ям Курбаса на устах. Того, якого не тільки влада знищувала, а свої ж, начебто друзі та колеги, продали та розіп’яли. Саме тут. Велика сіра пляма. З чого вона починалась? Важко зараз сказати. Чи то з бажання за будь-яку ціну відібрати в Центра престижний будинок в центрі міста. Чи може ця пляма починалась тоді, коли чиновники Міністерства культури щиро обурювались науковим термінам тієї, хто власне цей Центр створив та попри все виростив, наче дитину, - Неллі Корнієнко. Згадаймо достославного Вінні Пуха, якого дуже дратували довгі слова бо в голові у нього була тирса. Не натякаю ні на що але дуже розстроєними виглядали чиновники Міністерства від  довгих наукових слів та термінів Корнієнко. І ліпили догану за доганою.

  А може пляма почала своє існування в той момент, коли у Центра відбирали фінансування і дуже дивувались нахабності людей, які мають нахабство вимагати гроші за роботу. Дійсно нахабство.

 Але попри все існували. Думали. Творили. Робили помилки і  святкували перемоги. Та сіра пляма вже жила своїм життям. Уже і не важливо було яке саме вона матиме ім’я, посаду чи звання. Сірість не має чітких ознак. Велике «ніщо» можна називати по різному – результат буде однаковим.

  Та пошуки відбувались. Серед тих, хто вміє найкраще цілувати зад чиновника. Кастинг з цієї вправи, хоча і залишив дещо неприємний присмак на губах, але виявив певну кількість здібних до цієї операції людей. І вже серед цих, що пройшли горнило чиновничого заду треба було обрати. Того! Єдиного! Який зрадить і не буде перейматись ваганнями. Звичайно крім відсутності совісті були ще деякі формальні вимоги. Але наявність наукового ступеня – лише, хоча і обов’язковий, але не принциповий бонус.  А от відсутність порядності – річ принципова.

    Знайшли. Створили ситуацію. Прибрали творця Центру Н.Корнієнко. І вже на коні.  Точніше не так. Самі як кінь. Великий троянський кінь в якому нарешті, з почестями та поздоровленнями від офіційних осіб, прибула до Центру Його Величність Сірість.

 Все виглядало пристойно. Навіть революційно. З першого погляду.  І чим далі знаходився той хто дивиться – тим красивішою виглядала картинка. Але тактика при наближеному погляді виявлялась не такою вже красивою. Когось прибрати. Когось посунути. Зробити маленьку капость.  І все це з потомленим виглядом професійного революціонера. І головне! Найголовніше! Не забувати про зад чиновника! Забирають фінансування? Цьом його, рідненького. Не передають остаточно приміщення на баланс? Ще парочку поцілунків. А вже і зміна росте. Нова черга. Черга цілуючих зад тим, хто цілує зад. Отакий от парадокс. Традиція. Майже ритуал.

 Хто там ще не в сірому? Хто грається з кольорами?! Не модно це. Не актуально. Всі єдиними лавами. З посмішками на обличчях. З завченими словами про революційність та новаторство. По сльозах, по надіях, по трупах. Щоб догодити комусь, хто дасть медальку. Без думок в голові і сумнівів.

 А десь в фоє тихо сумує портрет Курбаса. Самотній серед параду не сірих, а таких собі сіреньких кардиналів. Сумує чи сміється? Хто знає…

ДУМКИ ПЕРЕД ПОРТРЕТОМ КУРБАСА

Нудить від жлобства. Тотального. Агресивного. І коли б ще лише у бізнесі чи у політиці. У Національному Центрі Курбаса. Майже півроку.  Новий директор . Курс на тотальне жлобство. В усьому. Справах і думках. Жодних мук сумління. Розмова крізь зуби. Посмішка лише для начальства. Іншим – інше. Бо інші. Не такі як сама. Вміють відчувати біль. Наївні експонати, головні учасники сафарі. Не у якості мисливців. Жертва для розваги. Для самоствердження. Ритуальне приношення богу тотального жлобства. І все більше їх. З вогнем у очах і гострими зубами. І вже на шиї ці зуби. На твоїй, на шиї друга, на шиї країни. Перекусять. Вип’ють кров. Нарешті всміхнуться. Власним думкам, власним перемогам. І вже не про Центр Курбаса мова. І не про нового директора. Навіть не про культурну політику. Нудить. Дико нудить від жлобства.   І лише одне бажання. Прокинутись. Не бачити. Не чути. Щоб виявилось химерою, дурним сном. Але…Все ще при посаді. Все ще при наукових регаліях. І за нею учні. По трупах. Колонами.Вперед і до кінця. До повного винищення. До перемоги. І радіти потім під шансон з російським матом. Поминаючі колись культурну країну. І прославляючи себе. І жлобство. Тотальне…